Живий приклад із Практикуму «12 Кроків до мети» — вправа «Порожній стілець»
Одна з учасниць практикуму довго відкладала цю вправу. Казала:
«Я не знаю, про що говорити. У мене вже все ок… ну, майже…»
Але в День 2, коли ми працювали з обмеженнями, вона нарешті написала в чат:
«Я знаю, що мене стримує. Це не страх. Це провина. І вона завжди пов’язана з мамою. Я ніби не маю права жити по-іншому, ніж вона хотіла».
Крок 1: Визначення частини, з якою вона хоче говорити
Ми з нею разом визначили, що її «точка болю» — це внутрішній образ мами, який живе в ній і щодня диктує:
– «Не виділяйся.»
– «Не зганьби мене.»
– «Займись чимось серйозним.»
– «З ким ти себе уявила?»
І хоч мама вже померла, ці фрази були живі й голосні.
Крок 2: Початок діалогу
Ми поставили порожній стілець. Вона довго не могла на нього подивитися.
«Я вже пробачила… але я не можу перестати жити її сценарієм. Я вчу дітей, як треба, а сама не даю собі права бути щасливою.»
Я запитав:
- «Що б ти хотіла сказати їй, але жодного разу не сказала вголос?»
- «Що ти більше не хочеш чути від цього образу?»
- «Як виглядає ця мама на стільці? Твоя реальна мама чи її образ?»
Після короткої паузи вона прошепотіла:
«Мамо, я жива. Я хочу жити по-своєму. Ти була сильною. Але я — інша. Я не хочу тягнути на собі все, щоб довести, що я хороша донька. Я просто хочу бути собою.»
І вона заплакала.
Крок 3: Зміна місця — розмова від імені мами
Я запропонував їй:
«А тепер сядь на той стілець. Стань на мить тією мамою. І скажи все, що вона могла б відповісти — з повною чесністю, з любов’ю чи навіть з контролем, як це відчувається.»
Вона сіла. Змінилась. Схрестила руки. Голос став жорсткішим:
«Я не хотіла, щоб ти помилялась. Я не хотіла, щоб тобі було боляче. Може, я перегнула. Але я боялась. За тебе. За себе. Я не знала, як бути ніжною.»
І потім — голос змінився:
«Я не хочу більше тримати тебе. Ти не моя копія. І я вже не керую. Живи.»
Крок 4: Інтеграція. Повторна посадка на свій стілець
Вона сіла на свій стілець. Було багато мовчання. Потім:
«Я ніби вперше почула, що мені дозволено. Не вибачатись. Не доказувати. Просто жити.»
Я запитав:
- «Що змінилось після цієї розмови?»
- «Чи готова ти більше не тягти її голос у кожне рішення?»
- «Яким буде твій наступний крок як ЖИВОЇ себе, не доньки?»
Результат
Вона сказала:
«Я вперше за кілька років захотіла щось зробити — не з обов’язку, а з бажання. Я хочу взяти квиток у Карпати. Сама. Без нікого. Просто подихати. Я можу.»
І через тиждень у чаті написала фото з гір:
«Я дихаю. І не думаю, що це “неправильно”. Вперше — не мамине життя. Моє.»
Це і є мета цієї вправи.
Не драма. А повернення собі себе. Через найважливішу розмову. І перший, важливий крок.
